Герої нашого часу. Історії військових

Вони залишили свої сім’ї, рідних, свої домівки. Одягли форму, і … Змінили звичне життя, на життя в окопах. Все аби захистити суверенітет держави та мирне життя громадян України. Професор Федір Шандор у воєнкомат пішов з перших днів вторгнення окупантів. Записався у місцевий батальон тероборони. 8 місяців захищає Україну на сході. Та після нічного чергування іде не відпочивати, а читати лекції. З першого дня війни він не пропустив жодної пари. Крім того, що він професор, є ще й депутатом обласної ради. Він міг сидіти вдома, з сімєю, та пішов боротися за мир в Україні. Сам Федір Шандор каже воює на 2-х напрямках. Береже суверенітет України, та виховує майбутнє покоління. А це Василь Штефко – житель села Кушниця. Все життя працював на будівництві, останні роки, водієм. Теж, як тільки орда вдерлася в Україну – пішов у воєнкомат. Майже тиждень оббивав пороги, ходив за військовими, бо прагнув захищати Україну. Йому все відмовляли, але він таки потрапив у склад 128 бригади. Здавалося б що тут дивного, чоловік хоче служити. Молодий, здоровий… та це тільки на перший погляд. Ці протези на ногах отримав ще у 2004 році. Тоді на заробітках на чоловіка напали. Як наслідок, йому ампутували обидві ноги. Та в розпач той не впав. Навчився заново ходити, одружився, має доньку …Дружина розповідає про пана Василя як про справжнього патріота. Каже, коли вирішив іти захищати Україну, не стримувала. У 2013 році він ночував на майдані. Згодом просився в АТО. В березні цього року його направили на запорізький напрямок. Отримав ключі від газелі, працював на фронті водієм. Про те, що немає ніг, каже і забув. Бо це не головне. Можливо і з побратимів ніхто б і далі не здогадався, якби в нього не зламався шуруп на протезі. Нині Василь водій у військовій частині, щоправда тут, на Закарпатті. Та каже у будь яку мить готовий продовжити боротьбу за перемогу України у гарячих точках. Повернення на фронт чекає і цей боєць. Сам чоловік із Донеччини, та нині в Ужгороді. Проходить лікування після важкого поранення. Лікує ногу від осколкового поранення. Його отримав під Бахмутом. Та це далеко не перша серйозна травма солдата. Він на військовий з 2014 року. Саме тоді орки окупували його рідне місто Константинівку. Призвався, отримав форму, автомат і пішов воювати. Захищати від загарбників рідну Україну. 1,5 роки пробув у гарячих точках, в зоні АТО. Сам Сергій батько 5-ти дітей. У нього 2-ві доньки – вони військові. Старша – старший лейтенант, молодша – сержант. А ще 3-є синів, найстаршому щойно виповнилося 18. Після звільнення рідного міста рідні повернулися додому, Сергій же їздив по гарячих точках. 24 лютого був під Маріуполем. Донецьк, ростов, сімферополь… де тільки не возили рашисти наших військових… 45 днів для дружини Сергія тягнулися нескінченно. Щодня молитви, сльози, дзвінки… У відео на рашиських ресурсах Оксана побачила, що чоловік живий. Їй обіцяли його врятувати. І в одній із хвиль обміну полоненими приїхав і Сергій. Подзвонив. За кілька днів сімя побачилися. Та Повернувся з полону, але ненадовго. Бо знову на службу. Нині ж теж не терпить,и рветься на роботу, бо ж має заповітну мрію. А це Яна Чернікова. Розказує про свого чоловіка. Військовий по професії: миротворчі війська у 2006 році, АТО в 2015 році,24 лютого Сергій добровольцем зголосився піти захищати Батьківщину. Востаннє Яна коханого бачила 3 місяці тому, тоді чоловіка віпустили у відпустку. 30 незабутніх днів на жаль – були останні проведені разом. І на жаль, чи мало з військових так і залишаться у пам’яті своїх рідних. Вони боролися за мир, за світле майбутнє України, її дітей. І герої не вмирають. Вони знають за що боряться… Щоб без сирен, вибухів, без смертей… Кожен з них мріє про перемогу, про мир, а ще: Щиро віримо, що вже ближчим часом України вижене окупантів зі своєї землі, святкуватиме таку очікувану перемогу, мир. Матері, кохані, діти знову обнімуть своїх, наших героїв сьогодення.