128 окрема гірсько-штурмова Закарпатська бригада в обличчях

Сотні тисяч українських солдатів зараз виборюють свободу своєї Батьківщини. Подекуди ціною власного життя. Ми повинні знати кожного. Кожного в обличчя. Пам‘ятати про їх подвиги та пишатися, що на українській землі народили та виховали таких синів. Сотні воїнів щодня боронять нашу Батьківщину на фронті. Ціною власних життів стоять стіною аби не пропустити ворога далі. Наш з вами обов’язок у мирному регіоні знати кожного свого захисника та захисницю в обличчя. Тому пропонуємо познайомитися зі справжніми воїнами світла сьогодення. Військові легендарної 128 Закарпатської бригади відомі вже далеко за межами області. Їх героїчні подвиги вражають. Це помічник гранатометника Володимир. Служить у 128 бригаді за контрактом уже другий рік. Вміє працювати з різними гранатометами, в тому числі натівськими протитанковими ракетними комплексами Javelin та NLAW, допомагав іншим нашим бійцям освоїти їх. Багато разів брав участь у боях – бачив ворогів за кілька сотень метрів, а російські «вертушки» обстрілювали нас із висоти менше сотні метрів. Про службу розповідає: Під час одного такого бою мене поранило. Ми разом із танками вели наступ, а росіяни відстрілювалися з артилерії й мінометів. І кілька артилерійських снарядів вибухнули безпосередньо біля мене. Не знаю, як я вцілів, мабуть, у сорочці народився. Тільки осколок влетів у руку й була важка контузія. Ще кілька осколків вдарили по касці, яка фактично врятувала мені життя. Я сам зумів вибратися в безпечне місце, звідки поранених забрала «буханка». Кілька тижнів лікувався, затим повернувся в частину. У підрозділі дуже багато чого залежить від безпосередніх командирів. У нас вони хороші, адекватні – і взводний, і ротний. Офіцери бережуть солдатів, піклуються про них, це відчувається. Ми бачили такі страшні речі, які можна назвати пеклом, але командири завжди були поряд. Солдати таке дуже цінують…Дома, на Хмельниччині, мене чекають рідні й близькі. Я воюю тут у першу чергу заради них”. А це Андрій,- старший солдат. Чотири роки тому пройшов строкову службу, після якої працював дома на Буковині. Як тільки Росія вторглася в Україну, чоловіку прийшла повістка, і той зразу пішов у військкомат. Так і потрапив у 128 бригаду. Я розумів, що це війна, тому тут усяке може трапитися. Ми дислокувалися в селі на самій лінії фронту, жили в закинутих хатах і потрапили під обстріл із реактивних систем залпового вогню «Град». Це не високоточна зброя, росіяни обстрілювали нею село без розбору. Снаряди влучили в сусідню хату і ми зрозуміли, що маємо кілька секунд, щоб добігти до укриття. Наступний снаряд прилетів у нашу хату й зруйнував її. Але ми встигли сховатися, із наших бійців тільки один отримав неважке поранення в ногу. У складі 128 бригади нашу країну захищають не лише мужні чоловіки, а й не менш хоробрі та відчайдушні жінки. Одна з таких Героїнь – Ірина. Вона – військовий медик. Про початок служби жінка згадує: 25 лютого, наступного дня після вторгнення, наш підрозділ обстріляла російська артилерія. Снаряд влучив у склад зі спорядженням і мої речі (спальник, каремат, теплий одяг та особисті речі) згоріли. Нас там троє дівчат було, і ми ховалися від снарядів, хто де міг – на землі, між деревами, під броньованими машинами